Minęły wakacje. Zacierają się w pamięci wakacyjne wspomnienia wyparte przez dynamikę codziennego życia, niemniej, jak śpiewali kiedyś (co nie oznacza jednak przedawnienia) chłopcy z „Czerwonych Gitar”: „Hej, za rok matura,/Za pół roku,/Już niedługo, coraz bliżej,/Za pół roku”.
O maturze zapewne gdzieś w skrytości ducha pamiętają ci, którzy będą ją zdawać w 2020 roku, a już na pewno ich rodzice. Szczególnie, że wszyscy razem pamiętamy ogólnokrajowe zamieszanie wokół tegorocznej matury. Do tego jakże ważnego w życiu wydarzenie warto jednak w miarę solidnie się przygotować i, jak by nie prognozować maturalnych tematów z języka polskiego, raczej przewidywać, że na przykład romantyzm powinien być, bowiem jest on tematem niemal stałym, co nie oznacza jednak, iż standardowo. Tutaj także egzaminatorzy mogą nas zaskoczyć.
Romantyków, tych najważniejszych, powiązanych z „kresami”, było w dziejach polskiej literatury trzech., tyle że o tym trzecim, Napoleonie Stanisławie Adamie Feliksie Zygmuncie Krasińskim hrabim herbu Ślepowron wspomina się jakby mniej.
A to właśnie hrabia Zygmunt Krasiński pośród malowniczych równin, rzek, jarów, kanionów i wzgórz Podola umieścił w 4 części akcję dramatu „Nie-Boska komedia”’, gdzie następuje starcie dwóch przeciwstawnych obozów. Tutaj arystokraci skupieni w jednym z nich okazują się bojaźliwi i egoistyczni. W Okopach Świętej Trójcy odbywa się nad nimi sąd kierowany przez triumfujących rewolucjonistów.
Okopy Świętej Trójcy nie są fikcją literacką. To miejsce realne i docierają do niego wytrwali miłośnicy literatury, historii i geografii. Jest to najbardziej na wschód wysunięta część Galicji, gdzie rzeka Zbrucz wpada do Dniestru. Przyroda utworzyła tutaj naturalny półwysep, miejsce idealnie nadające się do wzniesienia fortecy do obrony przed nacierającymi od wschodu azjatami. Pierwsze fortece w tym regionie powstawały już w czasach Księstwa Halicko-Wołyńskiego.
Wspomniany region odwiedzić dzisiaj jest łatwo, jednak warto skorzystać z pomocy miejscowego przewodnika aby łatwiej było zorientować się w powszednich zawiłościach współczesnej Ukrainy. Jednak o tym, że nie są to aż tak poważne kłopoty, świadczą docierający do Okopów turyści całkiem nieźle radzący sobie w ekspedycjach.
Wbrew przekonaniu zupełnie dobrze pomaga w zwiedzaniu nawigacja internetowa, pod warunkiem aby nie zdawać się na własną znajomość języka ukraińskiego. Można się całkiem nieźle pomylić ale właśnie po mamy z sobą miejscowego.
W drodze do Okopów warto zatrzymać się na dzień-dwa w Buczaczu, jest to bowiem niezwykle interesujące miasteczko. Opisane między innymi w ważnym źródle informacji z XIX w., jakim jest „Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich” (słownik encyklopedyczny wydany w latach 1880–1902 w Warszawie).
Dalej (oczywiście według uznania) możemy wybrać drogę przez Podzameczek, Monastyrek, Wysuczkę, Borszczów, Sapohów, Krywcze, Kudryńce, aby wreszcie dotrzeć do Okopów Świętej Trójcy i zakończyć wyprawę w Żwańcu.
Miejsca są doprawdy warte odwiedzenia i wiedzieli o tym już inteligentni ludzie z XIX w. o czy można przekonać się czytając rzetelne opisy zawarte we wspomnianym „Słowniku”. Dla przykładu – oto co podaje źródło na temat Żwańca: «…Uchwała sejmu z 1775 r. tak nam opisuje stan miasteczka: „miasto Macieja Lanckorońskiego, wwdy Racławskiego, dziedziczne, hostilitate wojsk przez wojenne zapędy z gruntu ogniem zniesione, że gdzie było z zamkiem osiadłe, w obywatele kwitnące, teraz tylko rudera pokazuje widok smutnej sytuacji, chcąc subvenire tak wielkiemu upadkowi, toż miasto z attynencyami folgując i dopomagając, ażeby rozproszony obywatel sposobniej mógł się zgromadzić i ex ruderibus edyfikować się, w kommercyą zafundować, ad pristinum statum przyjść, od wszystkich podatków publ. do lat 12 anno 1769 uwalniamy”. Do upadku przyczyniła się i morowa zaraza, grasująca w 1770 r., jak świadczy cmentarzysko zadżumionych przy drodze do Isakowiec. Po śmierci Macieja Lanckorońskiego klucz żwaniecki przeszedł do jego spadkobierców Skopowskich, następnie do Jordanów. W 1830 r. rozpadły się na części; Ż. Nabył Komar, od którego znów w 1842 r. kupił rząd, z powodu zamiaru wzniesienia tu fortecy, co jednak nie przyszło do skutku. Po przyłączenia Podola do Rossyi była w Ż. Komora celna i kwarantanna, które istniały do r. 1812, t.j. do czasu przyłączenia Bessarabii do Rossyi. Z zamku pozostały tylko ruiny. W początkach tego wieku mieściła się w nim administracja majątku, pomału rozsypywał się w gruzy a kamień mieszkańcy zabierają na budowle».
Oczywiście, dzisiaj już kamieni z zamków nikt nie „pozyskuje” na własne potrzeby. Przeciwnie, w miarę swoich skromnych możliwości lokalna administracja, jak może, tak je ratuje i zabezpiecza.
___________________________________________________________________
УфортеціОкопиСвятоїТрійці
Не буває мабуть такого, щоби під час травневих матуральних іспитів не появилися перед абітурієнтами запитання (на єекзамені з польської мови та літератури), які прямо, або таки посередньо торкаються епохи романтизму, тобто ідейного руху в літературі та мистецтві. Він же появився наприкінці 18 століття у Німеччині, Великій Британії й Франції, а потім поширився (на початку 19 століття) в Російській імперії, Польщі й Австрії. З середини 19 століття охопив інші країни Європи, а також Північної та Південної Америки.
У Польщі відомими представниками романтизму (в літературі), про що обов’язково кожен матурист повинен знати, стали Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Ципріан Каміль Норвід, Зигмунт Красінський, Юзеф Ігнацій Крашевський та інші. В Україні маємо Петра Гулака-Артемовського, Михайла Максимовича, Левка Боровиковського, Миколу Костомарова, Євгена Гребінку й, нарешті, Тараса Шевченка.
В епоху романтизму також появився, широко відомий сьогодні (правда, у зовсім іншому значенні, як давніше) термін «Креси». Його значення і також сьогоднішній контекст, влучно окреслює українська Вікіпедія: „Термін «Креси» з’явився в середині XIX ст. у творах польського поета Вінцента Поля, зокрема в поемі «Могорт» (1854), в якій описуються події незадовго після «Взяття Умані», на кордоні Речі Посполитої і Кримського ханства. Поширенню терміну сприяло уявлення про особливу цивілізаторську місію поляків на цих землях, і походження найбільших польських поетів — Адама Міцкевича та Юліуша Словацького з цих земель. Слово «Креси» вкоренилося в польський літературі і публіцистиці як означення територій на схід від Вільно і Львова, які до кінця XVIII ст. належали Речі Посполитій. У міжвоєнний період Польської республіки офіційна назва «Східні креси» стосувалася заселених українцями, білорусами і литовцями воєводств (Львівського, Тернопільського, Станіславського, Волинського, Поліського, Білостоцького, Віленського і Новогродського). У 1924 польським парламентом був прийнятий особливий «кресовий» закон, за яким з метою асиміляції місцевого населення в Західній Україні та Західній Білорусі вводилося двомовна шкільна освіта. Також для зміни національного складу земель інтенсивно проводилося заселення поляками”.
На окраїнах «Кресів», тобто там, де серед мальовничих рівнин, річок, ярів, пагорбів і невисоких гір Поділля сходяться Дністер зі Збручем, там, де маємо східний кордон Галичини, в місці названому Окопами (Фортецею) Святої Трійці, Зигмунт Красінський примістив події (у четвертій частині) «Не-Божественної комедії», драми написаної в містично-релігійному дусі, яка показує невдачі польської боротьби за визволення.
Там, де кінчається Галичина
Східний кордон Галичини має унікальний, своєрідний характер. Навіть сьогдні не важко здогадатися, як нелегко було тут жити й трудитися у давніх часах. Засвідчують про це досить численні в даному регіоні збережені й напівзруйновані споруди оборонного характеру, а ще навіть і такі, про існування яких можемо лише здогадуватися розглядаючи околицю.
Про монументальне будівництво Поділля Юхим Сіцінський, історик й археолог, у надрукованій у 1928 р. в Києві праці «Оборонні замки західнього Поділля XIV-XVII СТ.»* відзначив, що мало воно своєрідний характер, відповідно до умов життя в прикордонній, споконвіку неспокійній місцевості. Тут навіть церковна архітектура того часу набирала характеру замкових споруд. Церкви, костели, синагоги були підкріплені міцними мурами, баштами, амбразурами та бійницями.
«Поділля, окрім лютих сусідів татар, мало ще инших, що теж нерідко непокоїли подільські поселення і пустошили їх; це були волохи, що займали задністрянські простори і були теж під зверхністю турецьких султанів.
Від тих ворожих нападів і татарів і волохів Поділля, як і вся Україна, не мала доброго захисту від своєї державної влади. Литовська й Польська держави, до яких належала [тоді – ред.] Україна, не мали достатньої військової сили, щоб не допускати до України азіятських хижаків; вони були раді затулятися отими українськими землями. У таких тяжких обставинах прикордонного життя, в постійній боротьбі осілої української людности з степовими хижаками, доводилося людям самим шукати способів захисту від ворожих нападів, від руйнування свого житла й майна, від неволі й смерти.
Для захисту людність Поділля передусім користувалася тими схованками, які залишилися були ще з часів передісторичних, коли первісна людина ховалася від стихій та звірів у печерах, що їх багато є в басейні Дністра, по берегах як самої цієї праслов’янської ріки, так і лівих заток її. Народні перекази й досі вказують на значіння отих печер, як схованок від татарських нападів. Про печери Залучські або Черченські, над річкою Смотричем, за 20 кілом. від Кам’янця, маємо навіть документальні відомості, що вони були в XVI ст. схованками для околичної людности. Так в акті розмежування маєтків Залуччя і Черча 1543 р. говориться, що „печера повинна бути завсіди і навічно в загальному користуванню людей як із Залуччя, так і з Черча, і жадна сторона не повинна вважати її за свою виключну власність, але вона повинна бути за місце схованки від поганих та від усякого иншого ворога під час нападів на країну; вільно в ній шукати притулку всякому, як чоловікам, так і жінкам до найменшої дитини”.
Але такі природні захисти для подільської людности були недостатні і крім того небезпечні, бо — як згадують люди — часом вороги видушували димом людей у печерах. Людності треба було мати инші схованки від ворогів. І то тому ще за давніх часів стали на Україні будувати оборонні замки. Особливо багато повстало замків на Західнім Поділлю, де будівельний міцний матеріал — каміння — був під руками на всякому місці. І замки таки були досить добрим захистом від татар, бо татарські чамбули, що нападали на Україну, це не було якесь регулярне військо, що вміло добувати фортеці; це були по теперішньому кажучи бандити, озброєні луками, шаблями, ножами та арканами, і мали успіх у своїм грабіжництві головне тому, що швидко могли пересуватися. Добувати замків вони не силкувалися, хіба иноді разом з турецьким військом нападали на якийсь слабенький замок і нищили його, як це було з замком у місті Рові в половині XV ст.
Навіть церковна архітектура Поділля тих часів набирала характеру замкового. Церкви та костьоли, жидівські синагоги будувалися невеликі, з міцними мурами, баштами, амбразурами та стрільницями. Яскравий зразок такого церковного будівництва являє собою мурована церква в с. Сутківцях на Лятичівщині, малюнок якої можна бачити в багатьох виданнях. Ця церква, певне XV ст., має вигляд замку з трьома круглими баштами та з четвертою баштою-дзвіницею; на верху на склепінню були стрільниці, а внизу міститься власне церква під міцним склепінням. Успенська церква в м. Межибожі (так само на Лятичівщині) XVII ст. з дуже грубими мурами має потайну кімнату в бані, хід до якої зроблено в стіні. Іванівська церква в Кам’янці має міцну муровану дзвіницю-башту з амбразурами. Кам’янецький так званий вірменський костьол має теж потайну кімнату в бані і стрільниці в дзвіниці. Муровані синагоги в м. Сатанові на Проскурівщині і в м. Шаргороді на Могилівщині мають вигляд невеличких замків.
(Вибрані фрагменти вступу до:
«Оборонні замки західнього Поділля XIV-XVII СТ.»)
Замки, фортеці й інші споруди оборонного характеру, про що також відзначає Ю. Сіцінський, часто ведуть свої родоводи від IX – X ст., їх «… будували й піддержували всі замки місцеві селяни, почасти міщани, своєю працею, потом і кров’ю».
___________________________________________________________
* Українська Академія Наук. Є. Сіцінський. Оборонні замки західнього Поділля XIV-XVII СТ. (Історично-археологічні нариси). У Києві. З друкарні Української Академії Наук. 1928.
Бучач
Містечко невелике, всього 12,5 тис. населення, проте повне пам’яток минулого, про що тут дбають і чим гордяться. Вистачить згадати, що мають у містечку відомі історико-архітектурні пам’ятки: церкви святого Миколая, Святої Покрови, Воздвиження Чесного Хреста Господнього, костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, ратушу, скульптури Йогана Георга Пінзеля, василіянську гімназію (колишній греко-католицький навчальний заклад у Бучачі, єдиний такий навчальний заклад до поділів Польщі), руїни замку тощо.
Неоціненний «Словник географічний» (Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. t. I, 1880) про Бучач подає вичерпну інформацію, яку варто порівняти зі станом міста та його засобів сьогодні: «Buczacz miasto główne powiatu tegoż nazwiska, leży nad rzeką Strypą, dopływem Dniestru, w żyznej podolskiej okolicy, w wąskiej i skalistej dolinie Strypy, o 67 kil. od Tarnopola. Miasto przecina gościniec krajowy manasterzysko-czortkowski, od którego się oddziela w samym Buczaczu gościniec krajowy buczacko-strusowski na północ, na południe gościniec krajowy buczacko-jazłowiecki. Powierzchni grntu ma to miasto 3055 m.; pos. większa zajmuje: roli ornej 282, łąk i ogrodów 41, pastwisk 161, lasu 1193; posiadłość mniejsza: roli ornej. 932, łąk i ogr. 122, pastwisk 59, lasu 146 m. Mieszkańców ma 8,967, w tem rz. kat. 1816, gr. kat. 1066, akat. 8, izraelitów 6077. Miasto to wybiera do rady państwa 1 posła wspólnie z miastami: Kołomyja i Śniatyn; do sejmu krajowego wybiera Buczacz wspólnie z gminami wiejskimi powiatów sądowych: Buczacz i Manasterzyska 1 posła. B. jest siedzibą starostwa powiatowego, rady powiatowej, komisyi szacunkowej dla regulacji podatku gruntowego, należącej do podkomisji krajowej w Tarnopolu, urzędu podatkowego, ma urząd pocztowy nieerarialny w miejscu, również stacją telegraficzną; tamże znajduje się sąd powiatowy, należący do sądu obwodowego w Stanisławowie; przy tym sądzie powiat. Jest stabilizowaną posadą notariusza. Obie parafie ma w miejscu. Rzym. kat. Parafia została pierwotnie erygowaną w 1397 r. przez Michała Habdank dziedzica na Buczaczu. Dotacya powiększona została w 1401 r. przez Michała i Teodorę dziedziców na Buczaczu; w roku 1761 parafia ta została rozszerzoną. Kościół murowany poświęcony w roku 1763. Do tej parafii należą miejscowości: Dźwinogród, Dżuryn, Janówka, Leszczańce, Medwedowce, Nagórzanka (tu jest kościół filialny), Nowostawce, Pielawa, Podlesie, Podzameczek, Pyszkowce, Rukomyja, Słobódka, Soroki, Trybuchowce, Zielona, Żurawińce, Żyznomierz. Ogólna liczba rz. kat. obrządku w tej parafii 7500; w obrębie tej parafii znajduje się 8 akat. i 7321 izraelitów. W obrębie tej parafii oprócz Buczacza znajduje się 10 szkółek ludowych; zaś w Podzameczku i na cmentarzu buczackim są kaplice, w których nabożeństwo od czasu do czasu odprawiane bywa. Parafia ta należy do dekanatu buczackiego archidyecezyi lwowskiej. Grecko-katol. Parafia liczy w samym Buczaczu 1066, w cerkwi filialnej 700, w Nagórzance 1034 czyli razem 2800 dusz gr. kat. obrządku i należy do dekanatu buczackiego archidyecezyi lwowskiej. W Buczaczu jest także klasztor oo. bazylianów, fundowany w 1712 roku przez Szczepana i Joannę Potockich; teraźniejszy murowany klasztor wraz z cerkwią postawił Mikołaj Potocki starosta kaniowski 1760. Bazylianie buczaccy utrzymują gimnazjum niższe, to jest 4-klasowe swoim własnym kosztem; jest to zakład prywatny, jednakowoż przyznano mu charakter zakładów publicznych. Grono profesorów z wyjątkiem katechety rzym. kat. należy do zakonu oo. bazylianów. Bazylianie od 1804 ponoszą dobrowolne koszta utrzymania tego zakładu. Na rok szkolny 1878/79 zapisanych było 182 uczniów. Oprócz gimnazjum znajdują się w Buczaczu 2 szkoły, a to etatowa męzka 4-klasowa o 5 nauczycielach i 2 katechetach i etatowa żeńska 3-klasowa o 3 nauczycielkach. B. jest po Tarnopolu najbardziej handlowym miastem na Podolu galicyjskim; izraelici buczaccy sławni są w tej stronie kraju z bogactwa, rozległych stosunków, energii i obrotności. Miasto to starożytne było gniazdem dwu rodzin Buczackich h. Abdank i Pilawa, a potem przeszło w ręce rodziny Potockich. Nad miastem na skale, pod którą Strypa płynie, wznoszą się ruiny obronnego zamku; w 1672 r. przebył ten zamek oblężenie Turków pod wodzą sułtana Mahomeda IV; broniła się w nim dzielnie Teresa Potocka, żona Racławskiego wojewody; samo miasto zostało zdobyte, złupione i spalone; tegoż roku został tu podpisany haniebny pokój, który oddawał Podole i Ukrainę w ręce Turków. W roku 1675 powtórnie było miasto od Turków zdobyte i spustoszone; potrafiło się później częstym najazdom kozaków obronić. W środku miasta wznosił się ratusz pięknej, okazałej starej budowy, statuami z kamienia przyozdobiony, który atoli w roku 1859 wraz z całym miastem i klasztorem stał się pastwą płomieni (Rysunek tego ratusza podał Tyg. Ilustr. z r. 1876 Nr. 21). Na Podzameczku znajdują się ruiny późniejszego zamku, w którym jeszcze znać rozkład komnat i malowania ścian al fresco…».
Із дослідницької літератури відомо, що: «польський дослідник Станіслав Ніцея стверджує, що перший дерев’яний замок у Бучачі був зведений у XII столітті. Дослідники Анна Сильвія Чиж та Бартломей Ґутовський стверджували, що шляхтич Міхал Абданк збудував замок. Наступна письмова згадка про замок у Бучачі — 1373 рік, коли Бучач належав феодалам Бучацьким. Відомо, що цей форпост було побудовано на місці зруйнованого замку ранішого періоду.
Святослав Гординський стверджував, що початки замку — принаймні з XIV ст., бо цим часом датують знайдені під мурами фрагменти готичних колон та капітелей. Замок багато разів руйнувався, завжди потім відбудовувався. Особливо часто проходив процес руйнації та відбудови в XVI ст. через часті татарські, рідше турецькі, молдавські напади. Сучасні руїни – залишки збудованого в середині 16 ст. замку за сприяння тодішніх дідичів – Бучацьких-Творовських гербу Пилява. 1580-і роки – закінчена чергова перебудова фортеці (…).
1676 р. фортецю здобули та зруйнували турки і кримські татари під проводом бейлербея Дамаску Ібраґіма-паші (на прізвисько «Шейтан»); власник (дідич) міста Ян Потоцький швидко відбудував замок, про що свідчить опис 1684 р. або його син Стефан Александер. За часів Миколи Василя Потоцького в башті знаходилися запаси пороху. Писемні джерела середини XVIII ст. згадують укріплення в Бучачі як вже покинуті та занедбані. Фортеця в Бучачі за Австро-Угорщини занепала. В XIX ст. розібрано частину оборонних мурів, каміння продане як будівельний матеріал. Власниками замку до осені 1939 р. були дідичі міста — Потоцькі, останнім — граф Артур Потоцький. Наприкінці XIX ст. за сприяння доктора медицини Едварда Кшижановського було проведено розкопки на замку. Зокрема, були викопані куля вагою 200 кг, 2 — по 50 фунтів, 2 — по 15 фунтів (останні були вмуровані в зовнішню стіну костелу Внебовзяття Пресвятої Діви Марії з надписом: «З нападів татарських»). Одним з дослідників замку був Александер Чоловський-Сас. У 1930-х роках дідич Артур граф Потоцький (1893—1974), голова Ради Бучацького повіту залучав археологів, простих міщан до розкопок замкових підземель, нічого особливо цінного не знайшов».
(матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії)
Як і більшість позбавлених власників фортець, і бучацький замок з плином часу послужив місцевому населенню як склад будівельних матеріалів. Сьогодні його залишки служать також сценографією молодятам, що прагнуть мати радісні світлини на тлі романтичних руїн.
Всього лише три кілометри на північ від Бучача, у селі Підзамочок, на лівому березі річки Стрипа маємо черговий замок – фортифікаційну споруду бастіонного характеру з початку XVII ст. На думку дослідників, замок було закладено в 1600 році за сприяння власника навколишніх сіл Яна Кшиштофа Бучацького (Творо-вського), про що свідчить збережений напис над головною в’їзною брамою замку. Інші припускають, що він міг існувати тут раніше, а дату (1600) можна пов’язувати лише зі зведенням бастіонного оборонного периметра.
Після першого поділу Польщі у 1772 р. і Бучач, і Підзамочок відійшли до Габсбурзької монархії (з 1804 р. – до Австрійської імперії). З даного часу замок у Підзамочку було залишено без опіки. У XIX ст. на його території працювала папірня, натомість стіни фортеці працьовите місцеве населення поволі розбирало на будівельний матеріал (навіть сьогодні неозброєним оком видно, що деякі сільські хати мають характерне, «замкове походження»).
Оба згадані замки входили до фортифікаційної системи захисту Поділля, а тим самим «Кресів» перед набігами «азіятських хижаків». Водночас фортеці й осіле тут українське населення були головними пунктами опору перед наїздниками, які якраз тут втрачали енергію в походах на Західну Європу.
Проте не завжди можна було захистити себе з сім’єю за укріпленими мурами фортець і тоді народ використовував природу, тобто численні в басейні Дністра печери, які ще раніше були місцем укриття первісних людей перед дикими звірами й стихіями. Про ці місця згадує і Юхим Сіцінський: «Про печери (…) над річкою Смотричем, за 20 кілом. від Кам’янця, маємо навіть документальні відомості, що вони були в XVI ст. схованками для околичної людности».
Монастирок
Над річкою Серет (дорогою з Товстого на Борщів – зі з’їздом на південь) знаходиться, сьогодні доволі часто відвідуваний, печерний монастир, комплекс печер, які, ймовірно, в час нападів лютих сусідів на країну служили населенню надійним захистом. Про це місце сайт «Пам’ятки України» подає інформацію: «Ще в 9 ст. був заснований в Монастирку ченцями-відлюдниками монастир. Печера називається Язичницька, що вказує мабуть, на те, що ранні поселення тут мали жертовний паганський храм. Під керівництвом М. Стрихаря у 1993-1995 були зроблені археологічні дослідження. Наводжу текст: „Скельний храм знаходиться на позначці +80 м над рівнем вод р. Серет. Приміщення храма витесано а природному гроті, який утворився в результаті вивітрювання вапняку.
Орієнтовано церкву – вівтарем на схід. Храм умовно поділяється на три частини: притвір, центральна, вівтарна частина. Скельний монастир розташований на території колишнього Василіянського Свято Воздвиженського монастиря, заснованого в 1600 р. Сефаном Потоцьким. У другій половині 17 ст. монастир був зруйнований козаками, а в 1735 році відновлений Яном Потоцьким. За легендою, до кінця 17 ст., скельний храм був місцем помешкання ченця-відлюдника. А коли в 1782 р. в Борщовського вийшов указ про приєднання пустинів до монастирів, обитель була перетворена на монастирський храм.”
Перед печерною церквою знаходиться вапнякова плита, яку було встановлено на трьох кам’яних опорах. На плиті вирізьблений хрест з нього йдуть стоки. Площа хреста червона, коли туди потрапляє вода, то вона червоніє. За легендою тут відбувалося принесення живих жертв. А стоки були для крові, яка забарвила камінь. Насправді, сюди камінь був принесений іноками, що свідчить надпис на плиті, яка датується 17 ст. А червоного кольору вапняк набувує внаслідок дії високих температур. Під час досліджень, під плитою на кам’яних стовпчиках знайдено „по одній закладній монеті соліду 17ст”(Стрихарь) Він же пише:” Розміри плити 4.0м*2.40м*0.60м. На ній крім зображення хреста, виконані чашоподібні поглиблення, у вигляді сузір’я Великої Ведмедиці та різні надписи 17-18ст.”
Археологічно доведено, що храм був обшитий деревом, мав дерев’яну підлогу та можливо опалювався. Наприкінці 17 ст. відбулася пожежа, храм припинив існування. Біда у вигляді землетрусу спіткала храм в 18 ст. Після відновлення храм вже не був таким яким ми його бачимо. В кінці 19 на початку 20 тут були знайдені польськими археологами поховання без трун. В [печерному] храмі зображення Ісуса, яке за легендою з’явилося монахам у вигляді гри світла та тіні, вони навели це зображення фарбою».
Висічка
Замок (а скоріше його скромні залишки) у селі Висічка Тернопільської області (Борщівський район), коли під’їжджати до районного центру від заходу, видніється здалека, бо збудували його на горі у плані квадрата укріплюючи чотирма шестигранними вежами по кутах. Він тут появився у XVII ст. Матеріалом для його побудови послужив місцевий пісковик. Згідно джерел перша документальна згадка про замок у Висічці датується 1672 роком. Фортеця згадується як одна із тих, яку захопили турки. У 1675 році у замку перебував польський король Ян ІІІ Собєський в ході польсько-турецької війни.
«Після першого поділу Польщі у 1772 р. замок у Висічці належав Андрію Шимановському, згодом Костянтину Шимановському. У 1800 році замок став власністю посла галицького сейму Тадеуша Чарковського гербу Абданк. У 1820 році власниця замку Марія Голейовська-Чарковська перебудовує його у палац. На місці житлового приміщення замку у південній стіні з’явився неоготичний палац, прибудований до південно-західної вежі
У 1900 році у Висіцький замок вдарила блискавка, внаслідок чого виникла велика пожежа. Власник Кирило Чарковський-Голейовський наказав розібрати в’їзну браму і частину мурів, засипати рів. Сам палац зазнав реконструкції, оскільки потребував ремонту після пожежі. Під час Першої світової війни замок не зазнав пошкоджень. З приходом радянської влади у 1939 році власники ще жили у своєму маєтку. Солдати пограбували палац, Кирила Чарковського заарештували, а його синам вдалося втекти. Після Другої світової війни палац розібрали, залишили лише фундамент.
У 1991 році місцева сільська рада прийняла рішення про знищення північно-західної вежі замку, оскільки вона перебувала в аварійному стані. Каміння дозволили забрати селянам для будівництва господарських приміщень. Вежу руйнували трактором, однак не змогли її повністю знести, залишився нижній ярус».
(drymba.com/uk/1032619-zamok-ruyiny-basht-vysichka-ternopilska – вибране)
Оскільки сама замкова територія чимала і зарощена травою та всяким хабазом, служить вона місцевим селянам громадським пасовиськом. Поруч замку маємо ще дерев’яну церкву св. Миколая (1763 р.) та костел, св. Кирила, чи радше його руїну (збудований близько 1870 р. у стилі ампір) – родову усипальницю Чарковських-Голейовських.
Сапогів і Кривче
Поділля, це також і храми, архітектура яких характерна для регіону. Особливо вирізняються дерев’яні храми, яких тут також зведено чимало. В дорозі на Окопи Святої Трійці, оцей найглухіший кут південно-східної Галичини, маємо Сапогів, а в ньому дерев’яну церкву св. Миколая з дзвіницею. Металева табличка прикріплена поруч входу до церкви сповіщає, що це: «Українська Соціалістична Республіка. Пам’ятник архітектури. Церква 1777 р. Охороняється державою. Пошкодження карається законом».
Про архітектуру храму енциклопедія подає інформацію: «Церква дерев’яна, тризрубна, триверха. Бабинець, нава та вівтар мають форму, наближену до квадрата. Обсяги мають однакову висоту, кожен з них перекритий зімкнутим рубаним склепінням на глухому восьмерику, перехід до якого від четверика здійснено за допомогою плоских вітрил. Західна стіна апсиди і східна стіна бабинця переходять у восьмерик через невеликий залом. Архітектурну цінність має ґонтове покриття, що є рідкісним на Тернопільщині. Поблизу церкви є дерев’яна дзвіниця, збудована без цвяхів. Дерев’яні церкви такого типу об’єднали у собі подільський та галицький стиль будування». Заодно сама церква, як і довкілля задбані. Довкола церкви поставлені стації Хресної Дороги.
Околиці містечка Кривче багаті в печери, з яких найвідоміша «Кришталева», сьогодні відповідно облаштована для відвідин туристами і дійсно відвідують її цілі товпи народу. Одною з особливостей цього місця є постійна температура +11 градусів. Проте місцевість відома ще замком, залишки якого збереглися до наших днів. У Незалежному культурулогічному часописі «Ї» – 16 рік видання (2005 р.) – про замок у Кривчому згадують: «У більшості джерел дата його побудови – 1639 рік. Його будували магнати Контські. Замок мав майже квадратну форму з баштами по кутах. З західного боку була влаштована в’їзна брама.
У 1672 році, після підписання Бучацької угоди, турецький султан Магомет IV, повертаючись додому, деякий час перебував у замку зі своїм почтом.
Упродовж XVIII століття замок декілька разів міняв власників. Він поступово перебудовується під палац і втрачає своє військове призначення. Після скасування панщини у 1848 році, гебрей Л. Зейдман викупив замок у Кривчому, й за короткий час дві башти й північна, східна та західні стіни були розібрані. З каміння Зейдман побудував винокурню, а залишки каміння продав селянам. Донині у селі збереглися споруди побудовані з того каменю».
Сьогодні замок у Кривчому, це дві придорожні башти, з чого одна вкрита шатровим дахом, друга даху позбавлена. Обі башти єднають оцілілі й підремонтовані фундаменти одної зі стін.
Романтичні руїни замку в Кудринцях
Їх можна побачити у селі на високій скелі над Збручем. Побачити й захопитися, але доїхати не можна, лише дійти пішки та ще й осторожно. Культурологічний часопис відзначає, що цей замок «з трьох боків захищений крутими схилами, з четвертого двома баштами, одна з яких була надбрамною. За переказами, підземний хід тягнувся звідси під річищем Збруча, вж до кам’янецької фортеці.
Фортеця побудована з пісковику у 1615 р. Замок був власністю Гербуртів. У 1648 році козацькі загони під проводом Максима Кривоноса та повсталі селяни вигнали польський гарнізон зКудринецького замку. У 1672 та 1694 рр. замок здобували турки. На початку XVIII ст. замок було перетворено в резиденцію Гумецьких. Кам’яні мури відремонтували, а до східної стіни прибудували житловий будинок.
У плані фортеця виглядає як неправильний чотирикутник з трьома кутовими баштами. Великі розміри і форма трьох веж Кудринецької твердині були добре пристосовані для ведення перехресного та флангового вогню. Найнеприступнішою була східна сторона, захищена стрімким схилом гори та Збручем. До наших часів збереглись південна, західна і північна стіни, південно-західна шестигранна триярусна, та південна п’ятигранна башти та частина надбрамної башти. Найбільшої руйнації фортеці завдали місцеві селяни, що вже з середини XIX ст., коли замок залишився без господарів, почали розтягати каміння для розбудови своїх обійсть.
З висоти замкової гори відкривається чудова панорама на Збруч і Подільську рівнину. Вкриті лісами кручі, мальовничі пагорби, глибокі яри – все це додає неповторної краси цій фортеці. Має замок і свого привида».
Окопи Святої Трійці
Згаданий на початку статті поет-романтик Зигмунт Красінський пишучи “Не-божественну комедію”, четверту її частину помістив в Окопах Святої Трійці, тобто місці, в якому бував в дитинстві і яке переховував у пам’яті. У драмі він його описує:
«Od baszt Świętej Trójcy do wszystkich szczytów skał, po prawej, po lewej, z tyłu i na przodzie leży mgła śnieżysta, blada, niewzruszona, milcząca, mara oceanu, który niegdyś miał brzegi swoje, gdzie te wierzchołki czarne, ostre, szarpane, i głębokości swoje, gdzie dolina, której nie widać, i słońce, które jeszcze się nie wydobyło.
Na wyspie granitowej, nagiej, stoją wieże zamku, wbite w skałę pracą dawnych ludzi i zrosłe ze skałą jak pierś ludzka z grzbietem u Centaura. Ponad nimi sztandar się wznosi, najwyższy i sam jeden wśród szarych błękitów.
Powoli śpiące obszary budzić się zaczną — w górze słychać szumy wiatrów — z dołu promienie się cisną — i kra z chmur pędzi po tym morzu z wyziewów.
Wtedy inne głosy, głosy ludzkie, przymieszają się do tej znikomej burzy i niesione na mglistych bałwanach, roztrącą się o stopy zamku.
Widna przepaść wśród obszarów, co pękły nad nią.
Morze, Tłum.
Czarno tam w jej głębi, od głów ludzkich czarno — dolina cała zarzucona głowami ludzkimi, jako dno morza głazami.
Słońce, Tłum.
Słońce ze wzgórków na skały wstępuje — w złocie unoszą się, w złocie roztapiają się chmury, a im bardziej nikną, tym lepiej słychać wrzaski, tym lepiej dojrzeć można tłumy, płynące u dołu.
Z gór podniosły się mgły — i konają teraz po nicościach błękitu. — Dolina Świętej Trójcy obsypana światłem migającej broni i Lud ciągnie zewsząd do niej jak do równiny Ostatniego Sądu».
Цей гарний, сповнений вишуканих фраз поетичний опис з реальним світом має стільки спільного, що фортеця дійсно існує, а завдяки поету увійшла до літератури. Її збудували в місці, де Збруч впадає до Дністра утворюючи тут високий півострів тільки на заході поєднаний з суходолом. Місце немов вимріяне для побудови оборонних споруд. Отож, відзначає часопис «Ї»: «коли річка Збруч стала кордоном між Річчю Посполитою та Туреччиною, то у 1692 році король Ян ІІІ Собєський для блокади Кам’янця наказав побудувати тут форецю Окопи Святої Трійці, або Блокада Кам’янця-Подільського. Замок був збудований на місці давнього городища часів Галицького королівства.
Спорудженням Окопів Святої Трійці безпосередньо керували гетьман Речі Посполитої Станіслав Ян Яблоновскі (до речі, будував він фортецю своїм коштом, не сподіваючись на допомогу сейму) і воєвода київський Мартин Контський. Замок був призначений для блокади доріг, що вели до захопленого турками Кам’янця-Подільського. Фортеця була опорним пунктом, де могли базуватися війська, які не давали змоги постачати харчі та боєприпаси до турецького Кам’янця і які нищили турецькі загони, що гарцювали між фортецями Кам’янця і Хотина. Фортеця панувала над усією околицею. З неї було видно і мінарети Хотинської фортеці та Жванець із замком Лянцкоронських.
Гетьман Яблоновскі писав королю: «Є то над Лашківцями шия скалиста, яку стискає з однієї сторони Дністер, а з другої – Збруч, і зараз нижче впадає Збруч у Дністер, а Жванець у чверті милі… Хотіли форт побудувати у Жванці, але вирішили, що це місце набагато краще і безпечніше для людей». 25 березня 1692 року гетьман Яблоновскі поклав перший камінь нової фортеці. Шість тижнів усе військо насипало тут вали і зводило оборонні споруди. До кінця жовтня будівництво було повністю завершено.
За Карловицьким трактатом турки повинні були повернути Поділля Польщі й залишити Кам’янець до травня 1699 року. Відтоді замок втратив своє оборонне значення. Хоча у 1711 році, коли турецька та шведська армії на чолі з Карлом XII та військо гетьмана Пилипа Орлика погрожували напасти на Польщу з боку Молдови, Кам’янець і Окопи розпочали спішно готуватись до оборони. В інвертарі від 22 вересня 1712 р. згадується, що в Окопах на озброєнні було 4 мортири, 39 гармат різного калібру. Згодом Окопи вирішили без артилерії, щоб краще нею забезпечити Кам’янець.
За часів Барської конфедерації, 1769 року, Окопи штурмом відбили від конфедератів російські війська. Внаслідок воєнних дій мури були сильно пошкоджені. За австрійських часів тут довгий час була прикордонна митниця.
Сьогодні Окопи Святої Трійці, це невелике (всього трохи більше 500 осіб населення) село Борщівського району Тернопільської області. З давньої фортеці залишилися дві бездахі брами – Кам’янецька і Львівська та недавно відбудований костел Святої Трійці (1693 р.).
У відстані лише 5 км від Окопів маємо Жванець. Це село, колись містечко, як писав гетьман Яблоновскі, мало бути пунктом опору, але, врахувавши розташування Окопів, рішено по-іншому. Проте і Жванець відіграв призначену йому роль приграничної фортеці. Ця роль закінчилася з 1770 роком, коли-то місто спустошила чума, й ІІ поділом Польщі, коли цими землями заволоділа Росія. З фортеці залишилася до сьогодні лише одна напівзруйнована башта встановлена над стрімким берегом річки Жванчик, яка через кількасот метрів впливає до Дністра. «Географічний словник» (видання за 1895 р.) селу присвячує чималу статтю, між іншими відзначаючи: «…Uchwała sejmu z 1775 r. tak nam opisuje stan miasteczka: „miasto Macieja Lanckorońskiego, wwdy Racławskiego, dziedziczne, hostilitate wojsk przez wojenne zapędy z gruntu ogniem zniesione, że gdzie było z zamkiem osiadłe, w obywatele kwitnące, teraz tylko rudera pokazuje widok smutnej sytuacji, chcąc subvenire tak wielkiemu upadkowi, toż miasto z attynencyami folgując i dopomagając, ażeby rozproszony obywatel sposobniej mógł się zgromadzić i ex ruderibus edyfikować się, w kommercyą zafundować, ad pristinum statum przyjść, od wszystkich podatków publ. do lat 12 anno 1769 uwalniamy”. Do upadku przyczyniła się i morowa z araza, grasująca w 1770 r., jak świadczy cmentarzysko zadżumionych przy drodze do Isakowiec. Po śmierci Macieja Lanckorońskiego klucz żwaniecki przeszedł do jego spadkobierców Skopowskich, następnie do Jordanów. W 1830 r. rozpadły się na części; Ż. Nabył Komar, od którego znów w 1842 r. kupił rząd, z powodu zamiaru wzniesienia tu fortecy, co jednak nie przyszło do skutku. Po przyłączenia Podola do Rossyi była w Ż. Komora celna i kwarantanna, które istniały do r. 1812, t.j. do czasu przyłączenia Bessarabii do Rossyi. Z zamku pozostały tylko ruiny. W początkach tego wieku mieściła się w nim administracja majątku, pomału rozsypywał się w gruzy a kamień mieszkańcy zabierają na budowle».
Поділля мальовничий регіон з цікавою, місцями буремною історією, сліди якої видно неозброєним оком до сьогодні. Варто про них задбати, бо ж саме вони засвідчують про героїчне минуле, коли давні мешканці східної Галичини ставали першими точками опору на шляху азіатських наїздників, що пробували підкорити собі Європу. Зміни, які видно з кожним роком, помимо промахів чи мало інтелігентного використання можливих засобів, однак відбуваються. Фортець і замків вже не розтягають на будівельні матеріали, лише пробують рятувати те, що залишилося. Лиху роботу виконала минула епоха, коли-то все, що «не-радянське» повинно було бути знищене заодно у сфері духа, як і матеріальних досягнень. Країна відроджується, про що засвідчують,наприклад, відремонтовувані і ново будовані храми. Тут громади стають на висоті завдання. Гірше з місцевими шляхами, вказівниками та доступом до ретельної інформації.
0 komentarzy