Wydarzenie, o którym w świetle najnowszej historii warto pamiętać, miało miejsce równo trzydzieści lat temu. Miejsce – Czerwonogród (dawniej: Krystynopol), miasto na Ukrainie w obwodzie Lwowskim, na obszarze rejonu Sokalskiego. Właśnie tutaj 1 sierpnia 1990 roku spadł z piedestału pomnik komunistycznego wodza Włodzimierza Lenina (Ulianowa). O „Leninie” uczono kiedyś w szkołach, pisano poważne dysertacje naukowe, śpiewano pieśni, a, skądinąd niezwykle uzdolniony poeta rewolucyjny, Sergiusz Jesienin pisał: „…Я не пойму, какою силой/ Сумел потрясть он шар земной?” („Nie jestem w stanie pojąć/ Jaką mocą potrząsnął ziemską kulę”).
Posągi zaczęły spadać z cokołów, a razem z nimi odszedł w (miejmy nadzieję, ostatecznie) w mroki dziejów reżim, o którym będą tylko złe wspomnienia. Polska z „Leninami” poradziła sobie wcześniej: 10 grudnia 1989 roku zdemontowano największy jego pomnik Nowej Hucie. W Poroninie statuę „wodza rewolucji” zdemontowano w 1990 r., natomiast opuszczający w 1993 r. Borne Sulinowo żołnierze rosyjscy zabrali ustawiony przed budynkiem Domu Żołnierza pomnik z sobą.
Zjawisko, popularnie zwane „leninopadem”, później usankcjonowane administracyjnie, doprowadziło do tego, że masowo produkowane posągi „wodza”, o raczej wątpliwej wartości artystycznej, zniknęły z przestrzeni publicznej. Niemniej pozostałości minionej epoki w Ukrainie istnieją, a to głównie za sprawą przeważnie kamiennych i betonowych rzeźb tematyką przypominających o heroizmie sowieckich żołnierzy w czasie II Wojny Światowej. Natknąć się można na te relikty przeszłości, dzisiaj zapomniane i zapuszczone, przeważnie w mniejszych miejscowościach, gdzie lokalnej administracji, dysponującej raczej niedużym budżetem, zwyczajnie nie stać na demontaż.
* * *
Першим «вождь» упав
у Червонограді (Кристинополі)
Тридцять років тому, за рік до здобуття незалежності України, пам’ятник радянському вождю, В. Леніну (Ульянову), першою знесла громадськість Червонограда, шахтарського міста Львівської області. Його зняли з постамента 1 серпня 1990 року. Був це тоді дуже відважний і нечуваний випадок у цілому неіснуючому сьогодні вже СРСР. Новина облетіла весь Радянський Союз, а завдяки радіо «Свобода» стала також відома й у світі. Влада міста зважилася на безпрецедентний крок під натиском шахтарів, які проводили тоді масовий страйк. Після «акта нечуваного вандалізму» в Києві та Москві правлячі розгубилися. Проте скоро монументи Леніну почали падати і в інших містах. Народ прощався з основним символом неславного минулого. Ідоли стали падати щораз рясніше (зрештою, не тільки одні «леніни»).
У столиці Галичини, Львові, «вождя революції» демонтували й вивезли вантажівкою в присутності понад 50 тисяч мешканців міста. Рішення про цей акт давалося непросто, бо чимало чиновників, які його приймали, хоч мабуть в душі й раді були знести цей визначальний символ ненависного режиму, проте не були певні чи невдовзі компартійна влада не опанує ситуацію, а тоді пригадає слова та дії кожного. Попри те, що комуністична система впродовж останніх двох років зазнавала що раз то болючіших ударів, все ж її служби та репресивний апарат поки що виконували покладені на них завдання.
Напередодні цієї важливої в історії Львова події, активісти розмалювали та обліпили плакатами цілий пам’ятник, натомість прихильники «вождя» розповсюдили листівки із закликом прийти та захистити монумент. Означеного дня на площу перед оперним театром спробували підійти півтори-дві сотні курсантів львівського політучилища та трохи менше пенсіонерів з червоними гвоздиками в руках (як розпізнавальний знак), проте не в змозі вони були протиснутися до свого металевого вождя, коли навколо нього ще багато годин перед тим зібралися десятки тисяч львів’ян. Десь побіч напоготові стояли вантажівка та автокран, проте ніхто не розпочинав жодних дій – усі чекали офіційного рішення львівських урядовців, а воно все затягувалося і не було певності, що буде позитивним. Врешті після тривалого очікування, коли принесли ухвалу з направду «мокрими печатками», монумент під радісні вигуки та коментарі люду демонтували.
А «леніни» вже тоді падали по всій Україні. За Червоноградом, 8 серпня 1990 р. аналогічне очищення міста відбулося у Тернополі, а дещо пізніше, 1 жовтня, там же демонтували пам’ятник К. Марксу (рішення про демонтаж пам’ятників Леніну, Марксу, Галану, Затонському, Обеліск слави прийнято ще 21 липня). У відповідь на Червоноградські та Тернопільські події ЦК Компартії України звернувся до ВР УРСР з вимогою «вжити термінових і енергійних заходів по відновленню соціалістичної законності». Але ці вимоги швидше були ознакою розгубленості та нагадували передсмертні волання розпачу. 17 серпня рішення і демонтаж Леніна проведено в Коломиї Івано-Франківської області, також ухвалено перейменувати низку вулиць. 19 серпня Коломийський міськом Компартії вимагав повернути пам’ятник на попереднє місце, але ніхто не звертав уваги на заяви партії, дні якої були уже пораховані. 9 жовтня 1990 р. очищення міського простору відбулося в Івано-Франківську.
Набагато складнішою була ситуація з декомунізацією в Центрі та на Сході України. У Києві 22 квітня 1990 під час санкціонованої владою екологічної демонстрації до пам’ятника Леніну лише поклали вінок з колючого дроту, за що прокуратура Києва порушила кримінальну справу «по факту цинізму». 30 вересня у Києві на 300-тисячному мітингу проти союзного договору була заявлена вимога про демонтаж пам’ятника, проте реальних практичних кроків треба було чекати ще багато років. Ба, більше, в містах Сходу відбувалися численні мітинги на захист радянських монументів: 18 серпня – у Сумах, 3 жовтня – у Сімферополі та Запоріжжі, 13 вересня – силами мобілізованих працівників організацій, підприємств і навчальних закладів, які носять ім’я Леніна у Києві, 26 вересня – у Дніпропетровську (сподіваємось – майбутній Січеслав), 30 вересня – у Кіровограді. А 13 жовтня 1990 р. Президент СРСР навіть видав указ про «припинення наруги» над радянськими пам’ятниками та зокрема Леніну. Правда, що цікаво, 5 вересня 1990 р. у Донецьку на мітингу до 5-ї річниці з дня смерті В. Стуса прозвучала пропозиція про демонтаж «леніна», але подібні голоси на Сході були ще надто не чисельними і слабкими.
Процес прозрівання та усвідомлення минулого народом, який десятками років піддавався жорстоким репресіям та геноциду, триває уже 30 років і ще далеко не завершився. Великі й менші міста України до сьогодні позбулися радянської символіки, поміняли назви вулиць та майданів, поставили пам’ятники новим героям. Гірше з районними містечками й селами. Мандруючи Україною, здивований паломник в не одному глухому закутку може ще побачити бетонний або металевий пам’ятник одному з очільників давнього Союзу, або також монумент слави правдивим чи вигаданим на потреби комуністичної пропаганди героям. Єднають їх спільні, немов законно закодовані риси: похмурий вигляд, поганий технічний стан самих монументів, як і довкілля, пофарбовані звичайною фарбою букви та очевидна відсутність будь-якого зацікавлення їхньою долею більшості місцевих мешканців.
Autor: Bohdan Tchórz
0 komentarzy